Як похвала впливає не дитячу самооцінку

Є різні категорії батьків: одні хвалять дитину навіть за незначні досягнення (наприклад третє місце на олімпіаді чи 7 балів з історії), а другі змушують дитину перескладати аж до відмітки на відмінно (наприклад, 10 балів з математики, а не 12). Як зрозуміти якої думки слід триматися і як правильно реагувати на дитячі шкільні відмітки? Чому ці самі відзнаки складають такий сильний стрес для дитячої психіки? Відомий викладач Петро Чорноморець дає роз’яснення з цього приводу.

Розпочати слід із самооцінки й того, на основі чого вона формується. Дитина складає оцінку себе й своїх знань саме з отриманого результату. Узагальнюючи всі отримані бали й оцінки дитина визначається хто вона є. Завдяки такому самоаналізу дитина визначає свої здібності, ставить перед собою мету й досягає її. Також, дитина визначає ті напрямки, які їй обирати не слід, бо то не її цілі й здобути, серед них досягти успіху з наявною базою вона не може. От тоді самостійно дитя приймає рішення: чи рухатися у напрямку своїх знань і поглиблювати їх, чи обрати новий напрямок і вивчати нове, а також іти назустріч мрії звернувшись до підтримки інших, котрі закривають своїми знаннями дірки у знаннях самої дитини. Такий аналіз є прикметою адекватної самооцінки.

Але не завжди все так однозначно. Дитина, помилившись одного разу, може вирішити що тепер буде помилятись завжди, чи навпаки: один раз переміг – завжди чемпіон. А це вже є базою для завищення чи заниження самооцінки, що вже є нездоровим проявом поспішних висновків. Особливо схильні робити поспішні невірні висновки підлітки, котрим особливо важко визнавати свої помилки. Але, визнання власної помилки – це нормальний процес самоаналізу, котрий веде до саморозвитку. Та частіше, мозок звертається не до здорового глузду, а до почуттів, котрі й псують самооцінку, перетягуючи її з позиції рівноваги у різні боки. Це починає нагадувати дитячий мультик про двох братів «Недороб й Перероб», котрі не могли зробити як слід жодного діла.

Саме тому, так важливо, щоб дитина себе прийняла саме такою, якою вона є від природи, з усіма перевагами й недоліками. Треба, щоб прийшло розуміння того факту, що вона є людиною. А це означає, що умовностей не має бути, себе слід приймати без умовностей, просто так. Й навчити цього слід саме у дитинстві. Але, це доволі рідкісне навчання, котрому, на жаль, батьки дитину частіше усього не навчили. Натомість, у дитини розвивається загострене відчуття того, що любити її можуть лише тоді, коли вона виконує якісь конкретні прохання чи умови, а це не є добре. Це позіхання на правильну здорову самооцінку, яке псує її. З раннього дитинства батьки й вчителі повторювали, що просто так дитина не заслуговує любов, а має щось для цього зробити. Звичайно, дорослим може здаватись, що це вони роблять дуже правильно, бо розвивають у дитині якісь реакції й рефлекси, та насправді – вони вбивають впевненість дитини й розвивають у ній страх до помилок.

Таким чином і похвала, і покарання – це умовні рамки, позначенні батьками, а діти частіше за все намагаються відповідати очікуванням батьків і з усіх сил намагаються у ці рамки вписатись. От вам і відповідь: не слід створювати рамки та зупиняти у них розвиток дитини – хай дитина сама визначить свої можливості.

Дослідження показали, що діти, чия батьківська любов виражена лише у похвалі, відчувають себе наче непотрібні, якісь не такі та в чомусь недолюди. Гадаю жодні батьки насправді не бажають спричинити такі розлади самооцінки у власної дитини. Адже, якщо робити з любові нагороду за якесь досягнення, то дитина замість нормального розвитку й життя перетворюється на снаряд, котрий увесь час має відповідати заданим параметрам й з усіх сил старатися догодити, аби отримати хоч трішки такої бажаної батьківської любові. Дитина, котру люблять просто так, не через щось, а просто бо вона є, значно щасливіша, успішніша, та навіть здоров’я має міцніше.