Сьогодні з ними поділиться власними думками журналістка та мам Лариса Раренко. Вона розповість, чому не треба прагнути до ідеалу, а варто залигати нормальною мамою для своєї дитини. Також ви дізнаєтеся про те, як не втрапити у стереотипи та навчитеся опиратися суспільному тиску.
Ще до планування першої дитини, а це було майже 7 років тому, я поводилася наче класична випускниця с одними п’ятірками. Перегорнувши безліч сторінок літератури, виписавши правильні цитати, поради експертів, я вважала, що стану ідеальною мамою. Я зможу все встигати, не буду ні в чому обмежувати, щиро любити та навчати. Не буду прохати дідусів та бабусь дивитися за малюком, навіщо мені ті застарілі поради?
Перед цим я будувала кар’єру журналіста. Кожного дня я поринала у цинічні та феєричні новини, але поміж цього хаосу хотілося відчути просте жіноче щастя. І от – мрії справджуються, зустрічаю кохання усього життя, пишне весілля, а там і дві смужки були вже не за горами.
Сучасне суспільство, особливо у глобальній мережі, з усіх боків тисне на жінок (на чоловіків теж є тиск, проте це зовсім інша історія). З одного боку жінок докоряють фразам: «як так, ви не бажаєте вийти заміж і народити дитину? Це ж головне ваше призначення у житті». Водночас із цим виникають й інші «експерти», які скажуть, що ви засиділися у декреті, нічого окрім дітей не обговорюєте, закинули саморозвиток, культурні події, подорожі, тільки і повторюють – ЯЖеМати. Обидві позиції заздалегідь несправедливі. Варто пам’ятати, що в суспільстві завжди знайдуться невдоволені, всім не догодиш.
Хоча більше лякав не людський осуд, а той факт, що я можу перетворитися на одну з тих «яжемам», про яких постійно жартують друзі та знайомі. Цей страх оволодів моїми думками сильніше, ніж гормони. Тоді я ще не замислювалася, що установки в думках мають велику силу.
Під час декрету я могла дозволити собі залишитися без справ. Взяла багато віддаленої роботи, редагувала книги, писала статті. У мене була нав’язлива ідея, що постійно потрібно розвиватися та не втрачати жодної секунди. Кожну вільну хвилину я витрачала на читання, перегляд новин, вдосконалення мовленнєвих навичок англійської.
Іноді цей синдром «відмінниці» просто перевищував адекватні межі. Я зациклилася на цінності часу, при тому що два роки провела з дитиною в декреті, без бабусь або нянь. А чоловік також веде доволі активний стиль життя, тому вдома у нього сидіти не було можливості.
То ж я почала замислюватися, а як діють мої однокласниці-трієчниці? Напевно вони просто забивають на частину домашніх справ: не так часто прибирають вдома, не вчать кожного дня дитину, інколи не готують, не зациклюються на зовнішньому вигляді тощо.
Мій перфекціонізм ледве не довів до апатії – коли або роблю ідеально, або не роблю ніяк. Лише через певний час вдалося б вийти на нормальний рівень.
Проте мене вчасно врятував один дзвінок – запропонували стати викладачем в університеті. Таким чином я і з соціумом стала в один ряд, і вже час віддавати дитину до дитсадка підійшов. Тому мій мозок був врятований від нервового перенавантаження. Хоча тепер мої нерви були атаковані занадто ідеальними батьками, які своєю «токсичністю» не давали спокійно жити іншим батькам дітей у дитсадку.
Та робота принесла тільки фізичне виснаження. До першої години ночі вкладала спати дитя, підйом о четвертій для підготовки лекцій, о восьмій вже на роботі, а по дорозі й дитину до садка завезти треба було. Просто не вистачало мудрості нормально взяти й спланувати всі обов’язки, яких насипалося з усіх фронтів.
Тоді я задавала собі безліч дурних питань, на кшталт «Може я старію? Чи я погана мати? А може я перетворилася на #яжемати?» та інші безглузді докори.
З рештою я вирушила до аспірантури, захистила кандидатську, народила сина до 30 років. Зараз я щаслива мати та дружина, по-справжньому радію життю. Я навчилася йти власним шляхом та не зважати на думки інших людей. Звісно з другою дитиною було не на багато легше. Але я зрозуміла, що нічого не винна суспільству. Сучасні люди все пізніше стають батьками, та це доволі усвідомлені рішення. Вони вже мають власні досягнення та можуть захиститися від нападу збоку суспільства, батьків, безкінечних радників.
Головна порада – не обговорюйте мам, факт батьківства не пригнічує та не надає привілеїв. Кожен живе власним життям та має думати лише про те, чого хоче сам, а не про те «що скажуть» та «як треба».